Просвітництвом вважають етап розвитку європейської культури кінця XVII — початку XIX століття. Раціоналізм, розум, наука — ці три поняття виходять на перший план. Основою ідеології Просвітництва стає віра в людину. Вісімнадцяте століття — це час великих надій людини на себе та свої можливості, час віри в людський розум і високе призначення людини. На початку цього століття в Європі не було романів — їх не існувало в нашому, сучасному розумінні цього слова. Широко були популярними рицарські романи з фантастикою, незвичайними пригодами. Цей жанр геніально висміяв Сервантес у своєму «Дон Кіхоті». Пізніше з'являються так звані романи-звіти Даніеля Дефо та Джонатана Свіфта — це твори про вигадані й не зовсім вигадані подорожі. Саме з цих письменників і розпочалася просвітницька робота: письменники хотіли вкласти в свої книги якомога більше інформації про світ довкола людей, дати їм уявлення про інші країни й континенти.

               Звичайно, не можна не згадати таких відомих людей, як Вольтер, Дідро, Руссо... Ціле розмаїття жанрів від наукової енциклопедії до роману виховання з'являється в цей період. Вольтер у зв'язку з цим сказав: «Усі жанри гарні, крім нудного». Просвітителі були переконані, що здорову фантазію, уяву, почуття необхідно формувати. І саме на таку шляхетну справу були спрямовані думки письменників. Так, Руссо напише свій роман-трактат «Еміль, або ж Про виховання», Вольтер створює твори у вигляді щоденників, мемуарів. Письменників цікавить сама людина, її психологія, її фізичні можливості, природні нахили та взаємодія усього цього людського суб'єктиву з життям,у суспільстві.

               Письменником першої величини цього періоду є Вольтер. Саме про нього сказав Віктор Гюго, що це не людина, це епоха. Вольтер і дотепер має славу видатного вченого, філософа, поета. Що можна знайти у, «Філософських листах» Вольтера? Принципи філософії, які й тепер є актуальними: терпимість, право на вільне висловлення власної думки. А як щодо релігії? Це також була гаряча тема. Виявляється, просвітителі, зокрема Вольтер, не відкидали існування Бога, але відкидали вплив Бога на долю людини. Людина мала користуватися власним розумом, а не покладатися на фатум чи волю Божу, бо інакше довелося б визнати, що від людини нічого не залежить, усе в руках Божих. Ні! — стверджували просвітителі. Людина має бути активною, мислячою істотою та власними руками будувати долю. Хоча в «Простакові» Вольтер усе ж таки показав Геркулеса, якого підкорила собі цивілізація. Здоровий глузд природної людини не зміг перемогти таких «досягнень цивілізації», як безчестя, блюзнірство, лицемірство.

               «Розум сформував людину, але в житті нею керує почуття», — твердив Жан Жак Руссо. Що ж важливіше — розум чи почуття? Про це сперечалися видатні уми епохи. Чудовою відповіддю на запитання «Що таке Просвітництво?» є слова Канта: «Просвітництво — це вихід людини з неповнолітнього віку». До певного часу людина знаходиться під впливом своїх вихователів, вчителів. Але приходить час — і вона має стати самостійною та надалі вільно й публічно користуватися власним розумом. Правда, для цього їй доведеться поборотися з двома ворогами: лінощами та боягузтвом. До чого ж, зрештою, приводить людину свобода слова, розвиток уяви й розуму? Правильно. До революції. Адже вільний вияв думок дає можливість розвивати себе, прагнути досконалості в усьому, і людина не хоче жити по-старому, вона прагне нового, кращого. Виникає історичний конфлікт — революція. Просвітителі хотіли достукатися до людської свідомості та розтлумачити, що розумом можна вирішити всі конфлікти. Але енергія мас була вивільнена та часто ставала некерованою, тому призводила до насильницьких методів зміни соціального устрою. Ґете й Шіллер ілюзорно мріяли, що суспільство можна переробити за допомогою мистецтва... Ідея прекрасна, але на практиці не реалізувалася.

               На завершення хотілося б звернутися до епохального твору Вольфганга Ґете — «Фауст». Це найвеличніший твір світової літератури про значення людини та сенс її існування на землі. У людини завжди були свої особливості — вона часто незадоволена тим, що має, завжди прагне ідеалу. І Фауст готовий закласти душу, аби ще раз пройти життєвим шляхом. До чого це призводить? Чи знайдений ідеал? Чи можна досягти щастя, не приносячи комусь нещастя? Багато запитань поставлено філософом перед людством, і відповіді на них людина шукає вже не одне тисячоліття. У «Фаусті» закладений цілий комплекс політичних, соціальних, теософських, філософських проблем. У цьому творі авторові вдалося показати і зміну історичних формацій на землі, і модель світу.

               Велике значення мала епоха Просвітництва для розвитку людства, для його самопізнання. Просвітителі наблизилися до інтересів людини, поставили її в центр Всесвіту.

Найвидатніші здобутки зарубіжної літератури ХХ століття

               Західноєвропейська та американська літератури впродовж першої половини ХХ ст. розвивались під знаком двох світових війн, пов’язаної з ними кризи культури і моральних засад західного суспільства. Передчуття кризи з’явилося вже наприкінці ХІХ ст., визнаного золотою добою літератури. Про неї сигналізували деградація буржуазного ідеалу, заміна просвітницької концепції культури концепцією підприємницькою. На межі ХІХ—ХХ ст. у художнє письменство входить новий персонаж — «антигерой», філістер, позбавлений принципів дрібний «крамар», комерсант. Усі вони далекі від романтичного світосприйняття героїв ХІХ ст. Такими були герої англійського драматурга Дж.-Б. Шоу, американського прозаїка Т. Драйзера, французького романіста Р. Роллана, німецького — Т. Манна і багатьох інших. «Антигероєві» протистоять мрійники: митець — художник, музикант, скульптор, письменник; просто «маленька людина», здатна сприймати світ витончено-хворобливо, крізь призму самоаналізу, котрий здебільшого робить її жертвою сильної, жорстокої і безпринципної особистості диктатора. Ця тема хвилювала Ф. Кафку, Г. Ібсена, Г. Гессе і багатьох інших. Психологічна проза продовжувала традиції Ф. Достоєвського, якого вважав своїм учителем ідеолог культури занепаду і війни Ф. Ніцше. На питання Ф. Достоєвського про існування Господнє Ф. Ніцше зухвало заявляв про «смерть Бога», котра розв’язує руки злочину, адже якщо «Бог помер, значить, все дозволено» (Ф. Достоєвський). Та якщо Бога нема, хтось має зайняти його місце. На місце Бога Ф. Ніцше намагається поставити Людину, спроможну взяти на себе всі проблеми людства, — Надлюдину.

               В умовах радянського тоталітаризму впродовж багатьох десятиліть у літературознавстві панував погляд, згідно з яким у світовому художньому письменстві найбільш важливими та знаковими були митці, що поділяли соціалістичні переконання або принаймні симпатизували ідеалам соціалізму, підтримували комуністичний рух. В останні роки на пострадянському просторі превалює діаметрально протилежна тенденція: найбільшу популярність мають «антирадянські» письменники, автори антисоціалістичного спрямування.

               Справжні витвори мистецтва, у т. ч. й літератури, ніколи не вкладалися в політико-ідеологічні категорії. Література звернена до людського, певною мірою і до вселенського буття в його цілісності. Сприймати творчість «батьків модернізму» в зарубіжній літературі — М. Пруста, Д. Джойса чи Ф. Кафки в межах політико-ідеологічних категорій — значить, втратити найсуттєвіше в її творах. У такому разі варто оперувати «вічними» категоріями — Любові й Ненависті, Добра і Зла, Правди і Брехні тощо.

               Замість мистецтва, що реалістично відтворювало дійсність, на початку ХХ ст. з’явилося мистецтво, що вивчало та оспівувало винятково внутрішній світ художника, його рефлексуюче Я, котре ставало центром художнього всесвіту.
Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. на Заході сформувався новий напрям у мистецтві й літературі — модернізм.

Міжнародні літературні премії та їх вплив на розвиток всесвітньої літератури

               Нобелівська премія
               Нобелівська премія в галузі літератури вважається найпрестижнішою міжнародною літературною премією у світі. Створена разом з чотирма іншими Нобелівськими преміями за заповітом Альфреда Нобеля 1895 року, вручається з 1901 року.
Винагорода має бути отримана людиною, яка створила «найбільш видатні роботи в напрямі ідеалізму». Присуджує премію Шведська академія, яка була заснована за взірцем Французької академії королем Густавом ІІІ у 1786. Академія складається з 18 членів, відомих як Dе Аdеrtоn («Вісімнадцять»). Вона складається зі шведських письменників, поетів, учених та істориків. У виборі лауреата Нобелівської премії працює Нобелівський комітет, що складається з 4 або 5 осіб вибраних із числа членів Академії на термін 3 років. Імена кандидатів є засекреченими протягом 50 років, а це означає, що імена потенційних кандидатів до і після оголошення є тільки чутками.
У жовтні відбувається вибір переможця, а 10 грудня в Стокгольмі відбувається урочиста церемонія вручення Нобелівської премії. Лауреати нагороджуються золотою медаллю із зображенням Альфреда Нобеля з відповідним написом, дипломом і чеком на встановлену грошову суму, розмір якої залежить під прибутків Нобелівського фонду. Лауреати Нобелівської премії повинні протягом 6 місяців після вручення їм нагороди виступити із популярною лекцією з теми своєї роботи.
Першим лауреатом Нобелівської премії з літератури був Сюллі-Прюдом. Він отримав 150 782 шведських крон. На сьогодні ця сума складає 10 мільйонів шведських крон.
У 2010 році лауреатом Премії став Маріо Варгас Льйоса (народився 28 березня 1936 в Перу) перуанський прозаїк, драматург, есеїст, філософ, публіцист, політичний і громадський діяч. Твори Варгаса Льйоси відображають його бачення Перу і життєвий досвід як перуанця. З часом він поступово розширив свій діапазон і взявся за висвітлення проблем, що постають в інших країнах світу. Впродовж кар'єри змінився також його стиль – від літературного модернізму до іноді грайливого постмодернізму.
Серед українських письменників на Нобелівську премію висувались І. Франко, В. Винниченко, П. Тичина, М. Бажан, У. Самчук, В. Стус, Л. Костенко, Іван Франко і Василь Стус не дожили до розгляду їхніх справ. П. Тичина і М. Бажан відмовились брати участь у конкурсі. Павло Тичина через політичні мотиви (боявся повторити долю Б. Пастернака). Микола Бажан - відмовився через незнання його творчості за кордоном.

               Букерівська премія
               Букерівська премія була заснована у 1969 році і вважається найпрестижнішою літературною премією англомовного світу та світу загалом, після Нобелівської. Премія присуджується щороку за роман, написаний англійською мовою громадянином Британської Співдружності Націй або Ірландії. Перше вручення відбулося в 1969 році. Тоді лауреат отримував 5 тис. фунтів стерлінгів, пізніше ця сума зросла до 10 тисяч, а потім до 15 і 20 тисяч фунтів. Сьогодні розмір Букерівської премії складає 50 тис. фунтів стерлінгів (майже 100 тис. доларів). Адміністративним органом, що керує премією, є щорічно поновлюваний консультативний комітет, до якого входять два видавця і по одному представнику від письменників, літературних агентів, книгопродавців, бібліотек і Фонду Букерівської премії, голова Ради директорів «Вооker» і ще одна посадова особа, що представляє цю компанію. Спочатку консультативний комітет формує список з представлених на премію книг (щорічно на здобуття премії представляється понад 100 книг). Той же комітет затверджує журі з п'яти людей - це відомі літературні критики і письменники, вчені, громадські діячі. Влітку журі оголошує довгий список, що включає 20-25 назв, а потім у вересні формується шість учасників короткого списку премії. Переможець Букерівської премії оголошується в жовтні на спеціальній церемонії. Лауреатом премії 2010 року став Говард Джейкобсон за роман «Проблема Фінклера» - британський письменник і журналіст, який став відомим завдяки написанню гумористичних романів на тему проблем британських євреїв. Ця книга, опублікована лондонським видавництвом «Блумсбері», досліджує питання сучасного життя євреїв, а також присвячена темам «кохання, втрати і чоловічої дружби». Голова суддівської комісії, сер Ендрю Моушен, сказав: «Проблема Фінклера» - прекрасна книга: дуже весела, звичайно ж, але також дуже розумна, дуже сумна і дуже вишукана. Вона є тим, чим виглядає, і набагато більшим, ніж виглядає. Абсолютно достойний переможець цієї видатної нагороди». Джейкобсон став найстарішим переможцем (68 років) із часів перемоги Вільяма Голдінга у 1980 році, а «Проблема Фінклера» є першим гумористичним романом-переможцем за 42-річну історію нагороди.
На початку 2008 року оргкомітет Букерівської премії оголосив про заснування нової нагороди — спеціального призу Букер Букерів» за кращий твір, який отримував Букерівську премію з моменту проведення першої церемонії її вручення 22 квітня 1969 року. Ця нагорода вручалася лише одного разу на церемонії у 2008 році в ознаменування сорокової річниці Букерівської премії. У конкурсі на звання «кращого з кращих» взяв участь 41 твір, оскільки в 1974 і 1992 роках лауреатами Букерівської премії ставали по дві книги. У 2008 році вперше у процедурі рішення участь брали читачі, яким була надана можливість вибрати кращий твір із шорт-листа, до якого увійшли шість фіналістів; їхні імена були оголошені у травні 2008 року. Ім'я лауреата премії Тhе Веst оf the Вооker було оголошено в липні 2008 року під час літнього літературного фестивалю в лондонському Southbank Сеntrе. Призером стала книга Салмана Рушді «Діти півночі», романи «Ганьба» Джона Кутзеє і «Оскар і Люсінда» Пітера Керрі посіли друге і третє місця відповідно.

               Пулітцерівська премія
               Одна з найпрестижніших нагород у галузі літератури, журналістики, музики і театру в США, заснована видавцем «жовтої преси» Джозефом Пулітцером.
Джозеф Пулітцер народився 10 квітня 1847 року в місті Мако в Угорщині. 1864 року - емігрував до США як найманець союзної армії під час громадянської війни Півночі й Півдня 1861—1865 рр. Після війни переїхав у Сан-Луїз, де 1868 року влаштувався репортером у німецькомовну газету Westliche Post, і вже через три роки став співвласником цього видання. У 1869 році його обрали до законодавчого органу штату Міссурі. У 1982 році Пулітцер переїздить до Нью-Йорку, де 1883 року придбав ранкову газету World. Редакторський талант Пулітцера дав змогу перетворити World у головний нью-йоркський рупор демократичної партії. Через чотири роки нью-йоркська громадськість побачила нове видання — Evening World. Методи, якими Пулітцер завойовував читацький інтерес, досить прості й водночас дієві. Він поєднував на сторінках газет статті про політичну корупцію, журналістські розслідування, сенсації в різних царинах життя, трохи гумору й реклами. Згодом почав додавати спортивні новини, рубрики, присвячені жінкам, яскраві ілюстрації й карикатури. Таким чином, на сторінках Пулітцерівських газет було все — від пліток («жовта преса») до серйозної політичної аналітики. Згодом занадто напружена робота негативно позначилася на здоров'ї Пулітцера - тому 1887 року він залишив крісло головного редактора, а 1890 - взагалі відійшов від видавничих справ. 29 жовтня 1911 року Джозеф Пулітцер помер. Його заповіт став цілковитою несподіванкою для всього журналістського світу. Він жертвував два мільйони доларів Колумбійському університету в Нью-Йорку. Медіа-магнат бажав, щоб три чверті фонду пішли па створення вищої Школи журналістики, а решта — на створення премії для визначних американських журналістів - Пулітцерівської премії.
Готуючи свій заповіт 1904 року, Пулітцер зазначив, щоб цю премію вручали так: чотири нагороди для журналістів, чотири — в царині літератури і драматургії, одна премія за освітянську діяльність і чотири стипендії для журналістських подорожей у пошуках цікавих фактів і карколомних сенсаційних публікацій. Щодо літератури, то нагороди мали отримувати американські романісти, автори оригінальної американської драми, яку було представлено на суд глядачів у Нью-Йорку, також по одній нагороді готувалося для автора історичної книжки про США, автора американської біографії, а також для найкращого видання, що мало вплив на формування громадської думки в суспільстві. Але передбачливий Пулітцер у заповіті вказав ще й на те, що, відповідно до рішення членів журі, кількість премій і номінацій може змінюватися, якщо це відповідає соціальним змінам, які відбуваються у країні і матиме позитивний вплив на громадян, якщо цього вимагатиме громадськість або ж із причин, пов'язаних зі зміною часу. З 1917 року премія вручається щорічно в перший понеділок травня опікунами Колумбійського університету в Нью-Йорку. Розмір премії — 10 тисяч доларів.
Першим її лауреатом став американський журналіст Герберт Баярд Своп за серію матеріалів «Зсередини Німецької імперії», опублікованої в «Нью-Йорк ворлд» у жовтні 1916 року.
У 1999 році Спостережна рада дозволила інтернет-репортерам брати участь у номінації «Журналістське розслідування». З 2006 року приймався до розгляду онлайн-контент (репортажі, фотографії) паперової преси.
З 2009 року Пулітцерівську премію стали вручати журналістам як за матеріали, опубліковані в друкованих виданнях, так і за публікації в Інтернеті. Журі відзначило зростаючий вплив онлайнових ЗМІ і їхній все більш професійний контент. Майже чверть претендентів на Пулітцерівську премію в галузі журналістики в 2009 році були представлені у вигляді онлайнових документів — 37 різних видань, що існують тільки в Інтернеті.
Літературна премія вручається в шести номінаціях: «За художню книгу, написану американським письменником, бажано про Америку»; «За книгу з історії Сполучених Штатів»; «За біографію або автобіографію американського автора»; «За вірш»; «За нехудожню літературу»; «За кращу драму». Лауреатами літературної Пулітцерівської премії в різні роки ставали Ернест Хемінгуей («Старий та море»), Гарпер Лі («Убити пересмішника»), Вільям Фолкнер («Притча»), Юджин О'Ніл («За обрієм». 1920: «Анна Крісті», 1922; «Дивна інтерлюдія», 1938; «Довга подорож у ніч», 1957), Теннессі Вільямс («Трамвай «Бажання»), Артур Міллер («Смерть комівояжера»), Маргарет Мітчелл («Віднесені вітром»), Джон Апдайк (за романи «Кролик розбагатів» і «Кролик заспокоївся»).

Українська перекладацька школа та її найвидатніші представники

               Українська література, яка започаткувалася ще за часів Київської Русі, завжди прагнула донести до своїх читачів найкращі досягнення світової літератури. Переклад художніх творів має в Україні давні традиції: ще в ХІ столітті в Київській Печерській лаврі ченці перекладали богослужбову літературу візантійського та

               Західного походження. Чимало творів переклали класики україн ської літератури Г. Сковорода, І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Л. Гребінка, І. Франко, Л. Українка, М. Рильський, П. Куліш.

               Значну роль у становленні української перекладацької школи відіграв І. Франко. Він поставив перед собою завдання донести до широкого кола українських читачів найкращі твори світової літератури: Шекспіра, Байрона, Гете, Гейне. Багато років І. Франко працював над перекладом «Божественної комедії» Данте. Франко не тільки переклав цей твір, але й зробив до нього історичний коментар щодо життя та творчості Данте Аліг’єрі. В коментарі відбивається позиція Франка відносно проблем «Божественної комедії». Переклади І. Франка були прикладом відданого служіння українській культурі, адже в той час на більшій частині території України було взагалі заборонено друкувати твори українською мовою.

               Українська перекладацька школа формувалася за складних умов, адже сама українська мова зазнавала утиску і в царській Росії, і після Жовтневої революції. Однак, долаючи перешкоди, українські письменники прагнули донести до читачів літературні твори різних народів.

               Для багатьох українських письменників-перекладачів переклад дає можливість не тільки познайомити читачів із шедеврами іншої літератури, а й відобразити своє розуміння цього твору, ставлення до проблем, які розкриває автор. Невипадково в різні часи до одних і тих самих творів звертаються різні перекладачі. Так, наприклад, Шекспіра перекладали Л. Українка, М. Рильський, Борис Тен, Г. Кочур, і кожен із них прагнув донести до читача своє розуміння генія англійської і світової літератури, знайти власні барви у створених Шекспіром образах.

               Видатні літературні постаті, їх творчість привертали увагу кращих українських письменників. П. Грабовському, І. Франку, Л. Українці були дуже близькі волелюбні мотиви творчості англійського поета-романтика Джорджа Гордона Байрона, тому залишилось чимало перекладів його творів.

               Видатним майстром перекладу був М. Рильський. Йому належать яскраві переклади творів Шекспіра і Міцкевича, Пушкіна і Гейне, в яких Рильський намагається не тільки донести головну ідею твору, а й відобразити особливості творчої манери кожного автора, своєрідну музикальність їх віршів.

               Сучасні вимоги до перекладу дещо змінилися, і нині перед перекладачами стоїть завдання якомога точніше передати особливості творчої манери письменника, його стилю, художніх засобів. Робота перекладача складна і творча, тому що кожна мова має свої особливості, і по-справжньому талановитий письменник відчуває це. Перекладач повинен добре розумітися на цих особливостях, щоб засобами своєї мови передати мовну своєрідність оригіналу.

               Цим вимогам відповідає переклад Б. Тена «Божественної комедії» Данте.

               Цікаві сучасні переклади здійснив М. Лукаш. Творча спадщина перекладача величезна. До неї ми доторкнулися, читаючи роман про Дон Кіхота. Ім’ям М. Лукаша названа премія, яку присуджують кращим письменникам-перекладачам.

               Неможливо перелічити всіх перекладачів, які плідно працюють, дають змогу познайомитись українським читачам і з класикою, і з сучасними творами.

               Висновок. Українська перекладацька школа має багаті традиції, хоча її розвиток відбувався за складних соціальних та історичних умов, коли зазнавала утиску сама українська мова. Але письменники-перекладачі різних періодів прагнули, щоб кращі твори світової літератури збагатили й українську культуру. За часів незалежності відкриваються нові можливості для розвитку перекладацької школи, а письменники-перекладачі вбачають своє завдання в розширенні зв’язків української і зарубіжних літератур.